Народжений у 1918-му, Олесь Тадеєвич Гончар, коли Україна виборола незалежність, сиротою-підлітком звідавши жахливих мук голодомору 33-го року, юнацьким гострим розумом і зором прозрівши у зловісні ночі 37-го, беззастережно підставивши молоді студентські крила під мінометну чергу найбільшої світової війни, у 28 літ ставши живим класиком і перейшовши вогонь, воду й мідні труби слави, перетертий на жорнах заздрісних зубів і постійно конвойований системою, принижуваний улесливими ненависниками, вразливий, проникливий. Знаючий, точний, уважливий до всього і всіх - він тільки тепер відкривається нам у всій своїй повноті.
"Я належу до тих письменників, котрі майже завжди лишаються невдоволеними своєю роботою. Певно, це природне почуття, що відбиває якусь вічну невідповідність, той майже неминучий розрив, що відділяє художній задум від його втілення,"
Це він напише багато років по тому. Краща, напевне, риса людини-творця— невдоволення собою, одвічний, як кажуть, неспокій. Творчість не любить вдоволеності так само, як і неуважності, поспіху.